13 листопада у світі відзначається Міжнародний день сліпих.
Це - не свято.
Зовсім.
Як ви розумієте.
Але це - день, в який ми можемо щиро поговорити про проблеми незрячих чи слабозорих.
Проблем багато, як і скрізь в Україні. Але одна є дуже важливою. І саме про неї хочу з вами поговорити.
Всі люди хочуть жити по-людськи. Абсолютно всі.
Хочуть мати рівні можливості, щоб реалізувати свої права.
Це коли ти отримуємш освіту, до якої у тебе у хист.
Щоб потім знайти роботу по душі.
І щоб робота приносила нормальний дохід.
Щоб жити, а не виживати.
Щоб реалізувати себе у соціумі.
Попри інвалідність, у даному випадку.
І це - не лише про інклюзію.
Всі хочуть мати шанс реалізувати себе у житті. Це нормально.
Просто є люди, кому це зробити реально важче за інших.
Бо наше суспільство і досі не є інклюзивним. Тобто комфортним для усіх громадян одночасно.
Свою "неінклюзивність" наша держава компенсує пенсіями по інвалідності. Часто чую, що це - більше приниження, а не допомога. Бо якби були створені нормальні умови працювати і заробляти - то не треба було б давати соціальні подачки.
Де ж можуть працювати незрячі і слабозорі?
Теоретично - скрізь. Практично - більшість працює на виробничих підприємствах при "Українському товаристві сліпих".
Умови праці важкі. Заробітня плата - копійчана (іноді у прямому смислі слова).
Виробляють ці підприємства ті вироби, які дозволяють їм зробити їхні станки, успадковані від Радянської епохи. Але речі дуже корисні - це і кип'ятильники, і сушарки для взуття...
Замовлень просто мало на виробництво.
А пробитися на ринки - майже нереально.
Як можна було б виправити ситуацію?
Можна було б, щоб замовлення подавала або місцева, або національна влада. Як підтримка соціального бізнесу. Взаємокорисна і взаємовигідна справа.
Бо з одного боку - створення робочих місць і реальна інвестиція у громадян. З іншого - економія бюджетних коштів, бо підприємство виробляє потрібну продукцію на замовлення влади.
Але ж ті краще проведуть тендери серед своїх фірм-прокладок, щоб закупити товари з Китаю з оплатою як з Марсу.
Це не критика. Це - реальність. На жаль.
На жаль, одиниці сьогодні інвестують у такі підприємства, у вінничан, у т.ч. слабозорих і незрячих. І це зовсім не влада, яка мала би бути в цьому зацікавлена у першу чергу.
І насамкінець хочу нагадати слова Мартіна Лютера Кінга: "прояв несправедливості в чомусь одному - загроза справедливості скрізь".
Якщо будемо всі разом відстоювати скрізь справедливість - виграємо усі разом. Інакше - кожен програє по-своєму.
Це - і про інклюзію, якщо що.