Щоб інші знали і пам’ятали, що довелося пережити кожній родині, яка постраждала від аварії на ЧАЕС

Кажуть, що коли гине хтось один - це трагедія, коли сотні тисяч чи мільйони - це статистика.

Саме тому важливо в такі дні як сьогодні говорити не просто загальними фразами.

Тут важлива кожна людська історія.

Бо тут кожна історія є трагедією.

Коли Natalia Kviat запропонувала висадити 10 квітня алею на знак 35-х роковин аварії на ЧАЕС, я ледь не заплакала.

Бо для мене цей день - не просто статистика і стрічка в новинах.

Для мене 26 квітня 1986 року - трагедія, яка змінила життя і моїх рідних.

Якщо ви дивились серіал «Чорнобиль», то ви там могли побачити історію мого двоюрідного дядька Титенока Миколи Івановича.

Він був одним із тих 5-ти Героїв Радянського Союзу, хто тушив пожежу у перші хвилини після вибуху.

Помер від величезної дози опромінення в Москві.

За свій подвиг отримав багато нагород. Посмертно. У тому числі - «Золоту Зірку» Героя України.

Моя вже покійна бабуся Олександра – ліквідатор 1-ї категорії. Померла від наслідків цієї трагедії, перенісши 2 інсульти.

Мій вже покійний дідусь Іван ліквідатор 1-ї категорії. Працював водієм, і я пам’ятаю, як маленькою разом із ним їздили у Чорнобиль і возили на КАМазі щебінь у Прип’ять.

Він також загинув від наслідків цієї катастрофи – від раку легень.

Районного центру Поліське, у якому народився та виріс мій батько – Віталій Давиденко, вже давно не стало на карті України, бо воно знаходиться у 30-кілометровій зоні... А поліщани зустрічаються не на гамірних вулицях свого міста, а у ФБ-групіПОЛІСЬКЕ

Тому сьогодні, коли будете слухати в новинах про Чорнобильську трагедію, пам’ятайте, що це не просто статистика...

Дякую всім, хто розуміє