Ось уже дев’ять місяців Вінницький фаховий коледж Університету «Україна» робить свій внесок у прискорення нашої Перемоги. Його директорка Галина Буткалюк каже, це завдяки тому, що викладачі і студенти об’єднані однією спільною метою.

«Як і для більшості українців, мій ранок 24 лютого розпочався зі звуків вибухів. Згодом із новин я дізналася, що почалося те, чого найбільше боялися – війна. Одразу попередила колег, щоб на роботу не виходили, а сама поїхала до коледжу, щоб забрати установчі документи, ноутбуки. На наступний день я зі своїм старшим сином (йому 17 років) пішла записуватися у нашу сільську тероборону. Там над нами посміялися (син – неповнолітній, а я жінка без досвіду служби), подякували за громадянську позицію і відправили додому», – пригадує пані Галина.

Галина Буткалюк розповідає, ще на початку повномасштабного вторгнення родичі та друзі почали натякати, що треба виїжджати. Але вона вирішила залишитися, щоб бути корисною в Україні. У роздумах минули два морально важких тижні, а тоді з’явився план, як можна допомагати.

«При Вінницькому навчальному комплексі Університету «Україна» діє громадська організація «Соціальна перспектива». Чимало викладачів і студентів є її членами. У цей нелегкий для усіх нас період голова ради Ганна Давиденко запропонувала, і ми всі спільно ухвалили рішення, що організація працюватиме на нашу перемогу. Залучаючи свої зв’язки, вона почала добувати для нас допомогу з Польщі та Литви», – розповідає освітянка.

Під штаб облаштували одне із приміщень у навчальному закладі. Тут же розмістився і склад з допомогою, яку одразу ж сортували та обліковували.

«Першого разу приїхав гуманітарний вантаж із Польщі вночі, і треба було його швидко розвантажити. Добре, що допомогли студенти. Завершили ми вже під час комендантської години, і я взялася розвозити студентів по домівках на своєму автомобілі. Пригадую, як телефонувала своїм знайомим тероборонівцям і запитувала, чи мені машину не розстріляють за таке порушення», – говорить Галина Буткалюк.

«Соціальна перспектива» спрямовувала свою діяльність насамперед на допомогу передовій. Але невдовзі про волонтерський штаб почули і внутрішньо переміщені особи, то ж там почали надавати допомогу і цивільним. За словами пані Галини, приходили різні люди. Зверталися й такі, яким важко було догодити, але більшість цінували все, що для них робили.

«Якось прийшли дві дівчини з маленькими дітьми. Вони втратили абсолютно все. Одна із дівчат попросила ліки для мами – досить дороговартісний препарат. Я даю їй ці ліки, вона відкриває коробочку, бере одну пластинку, а другу віддає зі словами: «Можливо, комусь ще знадобиться». Ще була історія: дівчина приходила до нас по допомогу, а на наступний день принесла берци 45 розміру. Ми якраз такі шукали. Такі моменти розчулюють до сліз», – розповідає жінка.

Галина Буткалюк пригадує одну важку ніч, коли привезли близько півтори тисячі переселенців. Їх треба було оперативно нагодувати і дати їм прихисток на ніч. Жінка зізнається, що тоді навіть думала поставити волонтерство на паузу.

«Коли прийшла додому, здавалося, що болить усе, навіть боляче було лежати. Закралася думка, що треба завершувати, і навіть написала нашій голові організації Ганні Давиденко про це. Але в цей момент до мене підійшли сини, пригорнулися, а я лежу і думаю: «Що тобі ще потрібно? Біля тебе діти. Ти в теплі і добрі». Пишу знову їй: «ні, я передумала», – пригадує пані Галина.

Галина Буткалюк говорить, що такої ефективної роботи їхньої громадської організації могло і не бути, якби колеги-викладачі не підтримували всі ідеї. Хоча у серпні в них з’явилися сумніви, чи потягнуть і викладацтво, і волонтерство.

«Я дуже горда тим, що ми робимо. Колеги жодного разу не відмовили мені. Всі мої відчайдушні ідеї підтримують, хоча й бачу, що іноді сердяться. Перед початком навчального року нас узяв жах, тому що набрали рекордну кількість студентів після дев’ятого класу, а відповідно і навантаження зросло вдвічі. І ми думали, що не потягнемо сумісництво, але справляємося. Пізніше приходимо додому, адже чимось треба й жертвувати», – говорить жінка.

Активно допомагають і студенти. Вони роблять окопні свічки, а віднедавна ще й в’яжуть теплі шкарпетки для бійців, бо ж холодно на фронті. Більшість із них не мали справи зі спицями до 2022-го.

«Спочатку бляшанки для свічок збирали студенти. Потім я домовилася із супермаркетом, де працює власна кухня, і вони мені збирали банки, а я щодня їх забирала. Із парафіном допомогли двоє священиків (батьки наших студенток). Картон студенти збирали по магазинах. На щастя, на наші звернення практично не було відмов», – розповідає директорка коледжу.

Окопні свічки студенти із викладачами почали робити в укритті під час затяжної повітряної тривоги. На кожну свічку приклеюють емблему ГО і підписують: «з вірою», «чекаємо», «повертайтеся живими», «щоб вам було тепліше», «зігрій свої холодні долоні».

Роблять свій внесок у Перемогу навіть вихованці дитячого садка. Щоправда, поки що лише своєю творчістю – малюнками для ЗСУ.

«Коли з 2014 року дивилася сюжети, де військовим передавали дитячі малюнки, я чесно не розуміла цього. Але кардинально змінила свою думку, коли поспілкувалася з нашими студентами, які воюють (їх дуже багато зараз у нас – на заочці майже всі хлопці). От один зі студентів сказав, що з 2014 року він на війні і всі малюнки зберігає, бо вони теж захищають. Мене це так зворушило», – розповідає пані Галина Василівна.

Для військових волонтери ГО «Соціальна перспектива» відправляли каремати, спальники, турнікети, медикаменти, хірургічні набори першої допомоги, їжу, засоби гігієни. Закуповували за кордоном розгрузки, каски, бронежилети та навіть автівки. За словами пані Галини, на початку війни збори на автівку, орієнтовною вартість 120 тисяч, закривали за день-два. А зараз дуже важко збирати такі суми. На жаль, падає підтримка як у наших міжнародних партнерів, так і серед українців.

«Ми вже придбали і доставили на передову 18 позашляховиків. От зараз на запит нашого студента будемо відправляти машину швидкої допомоги. Але ще не знаємо, куди її везти. Авто завантажимо теплим одягом, окопними свічками і малюнками.

У волонтерстві найбільший страх, що не встигнеш передати зібране, що буде запізно. А з рештою ми впораємося, тому що ми – сила, ми – єдність духу і непереборного бажання перемоги», – додає Галина Буткалюк.

Ця публікація підготовлена у рамках проєкту «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який реалізовує ГО «Українська жіноча демократична мережа» за підтримки Міжнародного республіканського інституту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Мета публікацій – розповісти історії жінок, які працюють під час війни та допомагають приближувати перемогу України.